Українське весілля - традиції, особливості, історія

  Українське весілля – одне з найбільш символічних урочистостей української культури. Традицій і звичаїв у весільному обряді безліч, тому й весілля в нас тривали цілий тиждень.
В даний час пік весільного сезону припадає на літо. Хоча насправді, колись ніхто влітку не виходив заміж: раніше не було коли святкувати, адже було багато роботи і в полі, і на городі. Раніше сезон весіль традиційно припадав на осінь, коли роботи на полях завершувались.
   В українських весільних обрядах довгий час переважали народні традиції. Деякі з них настільки давні, що і зараз їх важко пояснити.
Перед весіллям було сватання. Щоб не помилитися у виборі нареченої, це називалося "не дістати гарбуза", хтось з рідні майбутнього нареченого заходив до батьків нареченої і дізнавався про шанси їх претендента на руку і серце.
   Сватати майбутню наречену, молодий чоловік ішов з сватами – одруженими і шанованими чоловіками, зазвичай, батьком і найближчими родичами. За головного обирали дотепного й талановитого в розмові чоловіка, адже від його опису нареченого і виголошення традиційних промов часто залежало, чи відбудеться весілля взагалі.
Посвататися до хлопця могла і дівчина. Бувало це, коли хлопець її обдурив. Для дівчини ця традиція була порятунком, тому що "дати гарбуза" дівчині вважалося неприпустимим. За народною традицією, шлюб міг також врятувати засудженого до смерті. Хоча відомі випадки, коли хлопець, побачивши свою рятівницю, жадав якнайшвидшої смерті: "Як вести таку до шлюбу, Краще на шибениці дуба дати!"
   Також існував звичай крадіжки нареченої: так можна було дістати собі досить заможну дівчину. Головне – не менше доби приховувати свою здобич. Далі злодій був просто зобов'язаний одружитися на дівчині (якщо вона захоче, звичайно). 
   Після сватання, наречена з подружками влаштовували дівичник (вінки), на якому наряджали весільне деревце ("Хвойки") стрічками, калиною та паперовими квітами. Українське весілля завжди починалася з обряду збирання квітів, плетіння вінків і весільних букетів окремо для нареченого і нареченої.
   Неодмінним атрибутом весілля був коровай, який випікали неодмінно легкі на руку жінки, щасливі у своєму шлюбі. Коровай – це високий пшеничний корж, прикрашений виліпленими з тіста колосками, пташками, квіточками, зірками й місяцем. Вони були символами міцності майбутнього подружнього життя, добробуту, щастя і злагоди.
Весілля починалася в хаті кожного з молодят. Коли молодий вирушав за молодою, по дорозі його зупиняли (і не один раз!), вимагаючи викуп за наречену: приходилося відкуповуватися символічною сумою або частуванням горілкою. Торги проводились і у дворі молодої – відкуп вимагала ще й сім'я молодої.
   Після святкового обіду нареченій розплітали косу. Це по черзі робили члени її сім'ї, хоча в окремих регіонах до справи бралися наречений або дружки. На Гуцульщині косу відрубували сокиркою, на Волині – відрізали ножем. Із цього моменту молодиця зобов’язана була ховати голову під очіпком або хусткою.
   Після цього відправлялися святкувати в дім нареченого. Молодят посипали перед від'їздом зерном (тепер додають ще й цукерки - щоб життя було солодким, і дрібні монети). Хтось з рідних молодої, частіше за все сестри, потайки везли нареченій сорочку, очіпок, тарілки, ложки – все, що раптово може знадобитися молодій дружині. Перед двором молодого весільний поїзд переливали водою або переводили через ритуальний вогонь – для очищення.
І  з тих давніх часів багато чого змінилось, однак багато традицій, повір'їв і елементів обрядів наших предків є невід'ємними атрибутами нашого сучасного весілля.
За сформованою традицією, молодята наперед обходять запрошуваних, повідомляючи про майбутнє свято.
Проводжаючи молодят в ЗАГС, батьки обсипають їх зерном, пшоном, монетами чи цукерками для того, щоб майбутнє подружжя заможно жило.
  За столом наречена сідає з боку від жениха, а батьки нареченого - нареченої праворуч від них. Потім сідають бояри, почесні гості, родичі та інші запрошені.